Напередодні  Дня захисників й захисниць України  працівнику Управління поліції охорони в Житомирській області, ветерану російсько-української війни Олександру Цимбалу, представники його бойового підрозділу — 148-ї окремої артилерійської бригади — вручили державну нагороду «Орден “За мужність” ІІІ ступеня», якою його відзначено Указом Президента України. Ця нагорода — за мужність і відданість військовому обов’язку, проявлені під час захисту України.

До початку повномасштабного вторгнення Олександр працював в Управлінні поліції охорони. У травні 2022 року він добровільно залишив роботу та став до лав Збройних Сил України, обравши шлях захисника.

У складі 148-ї окремої артилерійської бригади Олександр служив у дивізіоні артилерійської розвідки контрбатарейної боротьби, виконував бойові завдання на Краматорському, Слов’янському та Ізюмському напрямках.

30 серпня 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу Роботиного на Запорізькому напрямку він отримав тяжкі поранення внаслідок дистанційного мінування.

Попереду були чотири госпіталі, 46 операцій, тривале лікування та реабілітація.
У вересні 2025 року Олександр повернувся до роботи в Управлінні поліції охорони Житомирської області.

Його історія — про свідомий вибір, силу духу та шлях від захисника на передовій до повернення у свій колектив.
Пам’ятаємо полеглих. Шануємо ветеранів. Дякуємо кожному й кожній, хто продовжує боротьбу за нашу державу.

Управління поліції охорони в Житомирській області

Урочисте відкриття відбулось сьогодні, 18 вересня. Дошка пам’яті розташована на фасаді адміністративної будівлі Трускавецького міського відділу Управління поліції охорони у Львівській області, де тривалий час служив Михайло.

Пам'ять загиблого Героя вшанували бойові побратими та поліцейські, матір, донька, цивільна дружина, містяни, друзі та знайомі.

«Ми завжди будемо пам’ятати Михайла як відданого службі поліцейського, доброго товариша та надійного побратима. Він без вагань став на захист України та до останнього виконував свій обов’язок. Сьогодні ми відкриваємо меморіальну дошку, щоб пам’ять про Михайла жила не лише у серцях його рідних, друзів і колег, а й залишалася назавжди у цьому місці. Його подвиг — це частина історії нашої служби та нашої держави. Ми схиляємо голови перед його мужністю та завжди пам’ятатимемо ціну, яку він заплатив за нашу свободу», — зазначив начальник Управління поліції охорони у Львівській області полковник поліції Іван Гула.

Михайло Штинда народився 27 червня 1987 року в Дрогобичі. Закінчивши училище, працював на залізниці, а в 2016 році вступив до лав Національної поліції. Під час служби закінчив Національний університет «Львівська політехніка».

Старший сержант поліції Михайло Штинда став на захист України у 2025 році. Інспектор відділення підтримки батальйону поліції особливого призначення КОРД (стрілецький) поліції Львівщини тримав оборону на найбільш критичних напрямках фронту, а 18 вересня минулого року загинув під час виконання бойового завдання на Донеччині. Посмертно Героя нагородили нагрудним знаком «Золотий хрест» Головнокомандувача Збройних Сил України, орденом «За мужність» ІІІ ступеня та відзнакою Президента України «За оборону України».

Йому – назавжди 38…
Назавжди в строю! Вічна память!

Управління поліції охорони у Львівській області

Робоча група Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими розробила низку рекомендацій для родичів наших Захисників, які перебувають у полоні, зниклих безвісти за особливих обставин, звільнених з полону, а також ЗМІ для того, щоби уникнути можливих ризиків для тих Захисників, які тимчасово перебувають у полоні, під час комунікації у публічних джерелах.

Родичам Захисників та Захисниць, які тимчасово перебувають у полоні, ЗМІ

❌ Варто уникати:

Передачі до ЗМІ персональних даних та персональної інформації захисників (наприклад: полонений повідомив, що він парамедик чи водій, а його звільнений побратим в інтерв’ю подає іншу інформацію).
Свідомої чи несвідомої участі у психологічних операціях ворога (приклад - дзвінки з в’язниць родичам полонених: «Ваш у нас, почему не забираете? Делайте что-то, протестуйте»).
Надмірної медійності полонених, які були публічно не широко відомими до потрапляння в полон. Це може ускладнити процес повернення.
 
✅ Як бажано діяти:

Звертатися до міжнародних організацій (ПАРЄ, ОБСЄ, Генасамблея ООН, Комісія ООН з прав людини, урядів держав) з вимогами тиснути на росію з вимогами виконання Женевської Конвенції.
Звертатися до МКЧХ, Робочої групи ООН з питань насильницьких та недобровільних зникнень.
Підтримувати регулярний контакт з Координаційним штабом.
Повідомляти нову інформацію про полонених в Національне інформаційне бюро (НІБ) та в матеріали кримінального провадження (через слідчого).
У випадку, коли хтось намагається особисто чи через онлайн-інструменти (форми, чат-боти тощо), розташовані на неофіційних ресурсах, дізнаватися будь-які дані про військовослужбовців (номер частини, місце розташування, персональні дані тощо) або ж вимагати гроші чи інші цінності як платню за нібито повернення, обмін, включення до списків на обмін тощо — негайно повідомляти Координаційний штаб та правоохоронні органи.
 
Звільненим з полону Захисникам та Захисницям та їхнім родичам, ЗМІ

❌ Варто уникати:

Повідомлень на кшталт «він швидко відновиться і повернеться на фронт». Це може негативно вплинути на подальші процеси переговорів.
Не розкривати у ЗМІ персональні дані та інформацію про побратимів та посестер, які ще перебувають у полоні.
Уникати надмірної конкретики під час публічних висловлювань про порушення прав (тортури, умови утримання), використовувати загальні наративи про подібні випадки. Через детальну публічно поширену інформацію можуть постраждати побратими, які ще залишаються в полоні ворога. Також ворог може оцінювати ефективність впливу тортур, базуючись на спогадах звільнених з полону.
Не поширювати фото- чи відеоматеріали, на яких зображені побратими та посестри, які ще не звільнені. З них ворог може отримати додаткову інформацію про те, чим займався полонений чи полонена.
 
✅ Як бажано діяти:

У розмовах зі ЗМІ наголошувати на необхідності дотримання Росією норм Женевських конвенцій.
Підтримувати родичів тих, хто залишився в полоні, над їхнім звільненням Україна працює постійно.
Допомагати родичам полонених напряму подавати дані в НІБ.
Усвідомлювати, що кожне сказане слово може вплинути на умови перебування тих, хто залишився в полоні. (У тому числі і в “правовому” полі рф: може бути змінена класифікація дій оборонців).

За інформацією Координаційного штабу 
з питань поводження з військовополоненими

Джерело: https://npu.gov.ua/news/rekomendatsii-zvilnenym-z-polonu-zakhysnykam-rodynam-ta-zmi

З початком повномасштабного вторгнення росії у 2022 році Василь з позивним «Атлас» добровільно долучився до лав захисників України. Не залишившись осторонь, він став на захист держави та українського народу.

Сьогодні ветеран війни несе службу у складі групи охорони об’єктів та публічної безпеки Стрийського районного відділу Управління поліції охорони у Львівській області. Його шлях до поліцейської служби розпочався ще на передовій.

До війни чоловік працював на різних підприємствах в Україні та за кордоном, займався підприємницькою діяльністю. Проте з початком повномасштабного вторгнення цивільні плани відійшли на другий план, поступившись головному обов’язку – захисту Батьківщини.

«У 2022 році ми всі добровільно стали на захист України. Просто пішли боронити свою Батьківщину. Ніхто не вагався, кожен розумів, що настав час діяти», – згадує ветеран.

У складі військової частини Василь виконував бойові завдання разом із людьми різних професій та життєвих шляхів. Саме цей досвід називає одним із найважливіших у своєму житті.

«Побратими назавжди залишаються частиною твого життя. Ми були різними за професіями, віком і досвідом, але нас об’єднувала одна мета – захистити Україну. Саме ця єдність допомагала вистояти у найважчі моменти», – зазначає він.

Найважчі епізоди військового шляху Василя пов'язані із запеклими боями на Харківщині. Тоді на Куп'янському напрямку розпочався масовий штурм по лінії фронту. Наших захисників долучали до різних підрозділів для підсилення позицій. Це був січень 2024 року – холодний, морозний місяць, але без снігу.

«Було надзвичайно важко, адже позиції та бліндажі були практично відкритими – у цьому й полягала найбільша складність. На жаль, ворог мав значно краще забезпечення артилерії, але в запеклому стрілецькому бою, з Божою ласкою, ми вистояли. Думки в ті хвилини у всіх були однаковими: відбити ворога, залишитися живим, знову побачити дружину та доньку й нарешті зустрітися з родиною», – ділиться спогадами ветеран.

Один із таких вирішальних та найважчих боїв відбувся 27 січня 2024 року поблизу населеного пункту Табаївка Куп'янського району. Під час виконання бойового завдання із відсічі та стримування збройної агресії військовослужбовці потрапили під щільний ворожий танковий обстріл. Внаслідок цієї атаки Василь отримав поранення.

Попереду на захисника чекав непростий шлях відновлення. Лікування проходило у Трускавці, а медичну реабілітацію Василь проходив на Харківщині — у «Рощі». Попри пережите та тривалий процес повернення до цивільного життя, це не змінило його головного прагнення — служити людям і державі.

Після завершення військової служби та відновлення «Атлас» прийняв рішення продовжити службу в поліції охорони. Сьогодні він забезпечує безпеку громадян, охорону об’єктів та публічний порядок на території Стрийщини. Адже для справжнього захисника України служба триває доти, доки є потреба у захисті людей і держави.

Управління поліції охорони у Львівській області

«Наша бригада з восьми-десяти чоловіків щодня майструвала 50–80 домовин. Я був дуже радий, що роблю хорошу продукцію. І думав: якщо на неї такий високий попит, значить, мої хлопці добре працюють», – пригадує Василь Штогун – будівельник і деревообробник за фахом, а нині – працівник команди воєнізованої охорони поліції охорони Тернопільщини.

Василь народився і живе в Лозах, що поблизу Вишнівця на Тернопільщині. Після строкової служби в морфлоті одружився, але в 30 років став удівцем – дружина померла від раку крові. Мусив самотужки підіймати двох дітей. Дав їм освіту, одружив. Одружився вдруге.

Працював за кордоном будівельником, проте у квітні 2022 року повернувся в Україну і приєднався до територіальної оборони. Спершу служив у Кременецькому РТЦК і СП, а потім – у новоствореному 422-ому окремому стрілецькому батальйоні, який пізніше увійшов до складу 42-ої окремої механізованої бригади.

У лютому 2023 року в пана Василя народилася третя внучка Соломійка. Він її лишень побачив – і одразу вирушив на схід. Ніхто й подумати не міг, що наступного разу дідусь із внучкою зустрінуться, коли їй уже буде майже 2,5 року.

Василь одразу потрапив у пекло Бахмутського напрямку. Служив помічником гранатометника. Пережив кілька важких боїв, чимало безперервних тривалих обстрілів і бомбардувань, успішних виходів із оточення. Не раз дивом рятувався від смерті.

Коли 20 липня 2023 року вони з трьома побратимами виносили з поля бою пораненого товариша в надії доправити його до позицій сусіднього підрозділу, їм перекрили шлях вороги.

Доповіли про полонених своєму командиру – і наші хлопці почули його наказ: «В расход!» На диво спокійно сприйняли це, але три хвилини зволікання рашистського солдата стали для них рятівними – командир передумав убивати українців і натомість наказав, куди їх везти.

…Після нетривалого перебування у Кремінній, Краснодоні, Луганському СІЗО Василь Штогун опинився в Сердловській виправній колонії №38. Там рятувався роботою. Радів підвищеним запитам на труни, можливості винести повз конвой кілька цигарок, окрайчик хліба й ложку цукру для хлопців, які залишалися в бараках. Однак надія на обмін згасала з кожним днем, адже його фах був надто затребуваним.

На запитання, що допомагало йому триматися, Василь відповідає: «Я багато біди пережив. Смерть дружини, важкі часи безгрошів’я, але завжди знав, що мушу всьому дати раду. І в полоні знав, що треба жити, бо є для кого. Є діти, є внуки, є моя Надійка».

Надійка – дружина, подруга, психолог, його друге сонце. Отримавши звістку, що чоловік зник безвісти, вона робила все можливе й неможливе, щоб дізнатися деталі, й вірила: він живий. Уже в серпні дізналася, що Василь у полоні. День обміну – 4 липня 2025 року – став найщасливішим для всієї родини.

А коли чоловік після лікування і реабілітації повернувся додому, то повів свою Надійку до вінця, аби й перед Всевишнім присягнути бути з цією жінкою в радості й горі, доки смерть не розлучить.

І нині, охороняючи об’єкти вахтовим методом, Василь найбільше переживає, що надовго залишає дружину саму. Бо поки був у неволі, її серце дало збій.

Бути тривалий час на відстані одне від одного їм дедалі важче, адже вона – його крила, а він – її плечі. Тож тепер найміцніша опора для них – бути разом.

Управління поліції охорони в Тернопільській області

22–23 травня у місті Черкаси пройшов відбірковий етап Всеукраїнських спортивних змагань «Ігри Ветеранів 2026» зі стрільби з луку, настільного тенісу та кросфіту.

Захід об’єднав ветеранів та ветеранок з різних куточків України, які продемонстрували силу духу, витривалість, спортивний характер та незламність. Учасники мали можливість не лише позмагатися між собою, а й поспілкуватися, підтримати побратимів і посестер та вкотре довести, що ветеранська спільнота є сильною та згуртованою.

Вінницьке вище професійне училище Департаменту поліції охорони також долучилося до участі у спортивному заході. Фахівець у справах ветеранів війни Костянтин Ільєнко разом із ветераном з Вінниччини Ярославом Фіногеновим гідно представили регіон та успішно виступили. 🇺🇦

За результатами змагань наша команда виборола почесне 2 місце, що дало можливість пройти до фінального етапу «Ігор Ветеранів 2026», який відбудеться у Києві. Також учасники, які показали найкращі результати, матимуть шанс у подальшому увійти до складу національної збірної для участі у міжнародних ветеранських змаганнях VETERANS GAMES UA у Валенсії (Іспанія).

Змагання проходили в межах проєкту Міністерства у справах ветеранів України «Розвиток спорту для ветеранів» у рамках реалізації державної ветеранської політики та створення безбар’єрного простору в Україні.

Він мав будувати будинки, але доля розпорядилася інакше — Павло став на захист кордонів України. Пройшов крізь пекло боїв на Луганщині, вижив під прямим обстрілом «Градів» і, навіть маючи «залізо» під шкірою, яке досі нагадує про себе, продовжує служити. Сьогодні ветеран-прикордонник розповідає про свій шлях: від першого бою до служби в лавах поліції охорони.

Початок шляху: замість кельми — автомат
Павло Погорілий здобув мирну професію — технік-будівельник. Проте після навчання швидко зрозумів: його покликання не в експлуатації споруд, а в захисті держави. У 2012 році він одягнув однострій Державної прикордонної служби.
«Після технікуму я ніяк не бачив себе у будівництві. Обрав ДПСУ. Вже тоді, у 2012-му, після навчання мене відправили на Луганщину. Тоді я ще не знав, що цей регіон стане місцем моїх найважчих випробувань», — згадує Павло.

Далі був 2014-й, участь в АТО та служба у підрозділі швидкого реагування на Сумщині. Його група була «пожежною командою» кордону: їх кидали туди, де було найнебезпечніше — де готувалися прориви, йшла контрабанда або активізувалися диверсійні групи.

«Ми тримали висоту»: початок великої війни
Повномасштабне вторгнення застало Павла на першій лінії оборони в селищі Мілове. Як начальник секції ПТРК (протитанкових ракетних комплексів), він відповідав за те, щоб ворожа броня не пройшла трасою, що веде прямісінько від агресора.
«Перед самим вторгненням ми зайняли висоту. Задача була чітка — тримати оборону. Коли прийшов наказ відходити, ми залишалися до останнього, прикриваючи колони наших військ», — розповідає боєць.
У березні 2022-го Павло разом із побратимами з 24-ї бригади опинився на самому «нулі». Два тижні під постійними обстрілами, а 12 березня розпочався масований штурм.

Секунди між життям і смертю
«Вертольоти й танки штурмували дуже жорстко. Потім нас накрили "Градами". Перша ракета впала метрів за десять. Я встиг лише впасти на землю. Тільки хотів перевернутися, щоб відповзти — і тут другий вибух», — ділиться спогадами Павло.

На мить настала тиша. Павло кричав, що він «300-й», але навколо було порожньо — всі сховалися від вогню.
«Поворушив пальцями на ногах — працюють. Значить, можу йти. Піднявся і пішов. У якомусь підвалі хлопці допомогли забинтувати: ноги, руки — все було нашпиговане уламками, легеня пробита, рука зламана. А транспорту немає — треба йти пішки».
Пораненим, під акомпанемент мінометних обстрілів у Попасній, вони пройшли ще три кілометри. Коли сили почали покидати через пробиту легеню, Павла підхопили побратими. В останній момент назустріч виїхав поліцейський «Дастер». Це був порятунок.

Нова служба та «пам’ять» у тілі
Після польового шпиталю та десяти операцій в Іспанії, Павло здійснив неможливе — через рік він знову стояв на охороні кордонів рідної Сумщини. Проте старі рани зрештою дали про себе знати, і у 2024 році за станом здоров’я він був звільнений зі служби.

Але ветеран не зміг залишитися вдома. Сьогодні він працює в Управлінні поліції охорони.
«Через рамку металодетектора мені тепер не пройти — пищить, — посміхається Павло. — Всередині залишилося кілька уламків, які лікарі не змогли дістати. Вони тепер зі мною назавжди».
Історія Павла Погорілого — це не про поранення, а про вибір. Вибір не здаватися та продовжувати служити країні.

«Захист держави не закінчується в окопі. Він продовжується в щоденній роботі, у відповідальності за безпеку людей тут, у мирних містах. Головне — не втрачати внутрішню стійкість».

Управління поліції охорони в Сумській області

Коли обов’язок захищати пульсує в крові…
Коли вірність присязі – у реальних діях...
Коли патріотизм керує рішеннями…

Андрій Романовський, поліцейський батальйону поліції охорони Рівненської області понад 20 років присвятив роботі в правоохоронних органах. У липні 2024 року розпочав службу в лавах стрілецького батальйону ГУНП в Рівненській області.
Своє рішення долучитися до бойового підрозділу пояснює чітко: «Я знав, що мушу стати на захист батьківщини».

Про бойовий шлях, почесні нагороди, труднощі та повернення до служби в поліцію охорони – дізнаєтесь з сюжету телеканалу «Рівне 1».

Управління поліції охорони в Рівненській області