Поліція охорони Київщини відвідала в реабілітаційному центрі співробітницю з Маріуполя, яка проходить реабілітацію після поранення.

Її звати Анастасія Кулікова. Тендітна дівчина, яка обрала для себе професію поліцейського. Анастасія - сержант Маріупольського міжрайонного відділу Управління поліції охорони.

З початком війни не покидала службу, активно волонтерила та змушена була відпустити чоловіка, з яким щойно побралися, захищати Батьківщину. Щоб бути більш корисною, дівчина пройшла курси парамедиків.

7 серпня 2023 окупанти вкотре вдарили по місту Покровськ. Анастасія, як співробітник поліції охорони одразу виїхала на виклик. Разом з медиками та рятувальниками вони швидко намагались надати першу невідкладну допомогу потерпілим. Допомагали вибратись з-під завалів.

«Все було як завжди. Ми діяли швидко. Як тільки карети швидкої покинули місце з потерпілими, пролунав черговий вибух. У це ж саме місце. І тут все як в тумані. Памʼятаю, що дістала турнікет. Бачу, що права рука у крові темного кольору. Розумію, що венозна. Лівою було важко ворушити, але з криком змогла надіти турнікет. Понад усе боялась втратити з поля зору свою зброю. Важко було рухатись, навіть повзти, та звати на допомогу», - згадує Анастасія.

Дівчина розповідає, що лише десь через години дві потрапила до лікарні. У неї були осколкові поранення обох рук, пневмоторакс. За цей час втратила майже 2 л. крові. Після місяця лікування, чисельних операцій, зараз Анастасія проходить реабілітацію на Київщині.

«У лівій руці залишились осколки. Лікарі поки не беруться їх виймати. Правою рукою важко ворушити. Пальці не слухаються мене. Кажуть, що все це можна виправити. Але реабілітація буде тривати десь два роки», - продовжує свою розповідь Анастасія.

Під час розмови дівчина навіть пожартувала, що її мама з Дніпра та чоловік, який в цей момент перебував на передовій, відчули що щось сталось і вже наступного дня змогла побачити близьких:

— Не можна так казати, але було так тепло побачити 8 серпня у лікарні маму та чоловіка. Було важко дихати, але сльозу від радості все ж пролила, - розповідає Анастасія.

Їй тяжко говорити про перший місяць війни. На її очах гинули побратими. Кров холоне в жилах від почутого.

«Були вуличні бої. Хлопець був тяжко поранений, стікав кров’ю. Ніхто не міг до нього підібратись. А його мати знаходилась у підвалі будинку поруч, зачинена орками. Він кричав від болю. Прощався з нами й мамою. І той крик матері, що перебивав звуки зброї, я запам’ятаю надовго…», - промовила дівчина.

Зараз Анастасія починає все з початку. Вона з особливою вдячністю говорить про лікарів та з особливою ніжністю про чоловіка, який для неї справжній герой. Дівчина чекає зустрічі з коханим та мріє знову повернутись до роботи.

Мати називає її «воїном світла», бо не дивлячись на перешкоди, Анастасія воліє бути корисною суспільству та наближувати перемогу разом. Навіть у реабілітаційному центрі вона опікується тими, кому потрібна підтримка. Більшість смаколиків, що ми їй подарували, дівчина одразу рознесла по палатах, кому необхідніше.

Такі історії життя – це наше сьогодення. У них закарбований сум, біль, горе втрати та величезна гордість, віра у незламний величний народ України.

Управління поліції охорони в Київській області