Є місця, де історія не закінчується.

Вона залишається в землі. У тиші. У деревах, що ростуть там, де колись пролунали постріли. У пам’яті тих, хто вижив. І в нашому обов’язку — не дозволити забути.

29–30 вересня 1941 року в Бабиному Яру нацисти розстріляли понад 33 тисячі київських євреїв. За роки окупації це місце стало одним із найбільших символів нацистського злочину на українській землі. Тут убивали євреїв, ромів, військовополонених, пацієнтів психіатричної лікарні, українських націоналістів та інших людей, яких нацистський режим прирік на смерть.

Але Бабин Яр — це не лише цифри.

За кожною цифрою — чиєсь життя. Мати, яка тримала за руку дитину. Чоловік, який ще не знав, що йому залишилися лічені хвилини. Дівчина, яка могла мріяти про майбутнє. Люди, чиї імена могли б сьогодні звучати в наших родинах.

Їм не залишили майбутнього.
Наш обов’язок — залишити їм пам’ять.

Пам’ять — це не лише скорбота за загиблими. Це й чесність перед минулим. Називати злочини своїми іменами. Не замовчувати. Не перекручувати. Не дозволяти перетворювати людську трагедію на безлику статистику.

Минуло 85 років. Змінилися покоління, держави, міста. Але є речі, які не мають терміну давності.

Бабин Яр говорить із нами мовчанням.
І це мовчання не можна перекреслити забуттям.

Схиляємо голови перед пам’яттю невинних жертв.

Пам’ятаємо.
Називаємо правду.
Передаємо пам’ять далі.